bashtarif.ru

Пропонуємо до вашої уваги великий матеріал про друга Автономного Опору, російського добровольця батальону “ОУН” і колишнього активіста революційної спільноти “Вольниця” Сергія Петровічева, також відомого під позивним “Рубін”. Зараз Сергій регулярно бере участь у спортивних змаганнях для ветеранів, які отримали інвалідність у бойових діях проти імперського агресора, та не втрачає доброго гумору і активної життєвої позиції. Пишаємось!

Якщо ви думаєте, що на війну з російським агресором та окупантом йшли тільки добровольці з України чи дружніх країн, то ви помиляєтеся. Проти свавілля так званого «брата» виступили й громадяни країни-агресора. Одним з таких борців за правду і свободу нашої України є Сергій.
«Народився я в Ульянівську де і прожив до 26-ти років. Батька свого я не знав. Виховувала мене мати. Вона була вчителькою а згодом туристичним гідом. Коли прийшли смутні часи, то довелося займатися й торгівлею. Можна сказати, що ріс я сам по собі. В школі нічим особливим не захоплювався. Такий собі звичайний хлопчина. А от коли перейшов навчатися в коледж, от тут я з головою занурився в політичний активізм. Я перечитував різноманітні політичні роботи великої кількості діячів. Вже пізніше виявився нахил до більш антиавторитарного руху. Відповідно я був прихильником опозиції.
Не можу сказати, що мене щось конкретне спонукало до цього, просто це активна життєва позиція. Розумієте, є професійні політичні активісти, які називаються системна опозиція, а є не системна опозиція, яка займається тим, що приймає участь в різноманітних акціях, і не обов’язково лише політичних, але й в благодійних. Ми і дитячим будинкам допомагали, і притулкам для тварин. Проводили багато цікавих та пізнавальних лекцій. Наприклад, з антифашистами проводили лекції з Ярославом Леонтьєвим, це доволі відомий історик в Росії. В нас не було якоїсь певної організації, ми самі по собі організовувалися і не підпорядковувалися нікому. Ніколи не були під жодною політичною силою, та й не сприймали ми їх діяльність».
«В Україні я бував задовго до Майдану. Тут у нас багато товаришів з різних організацій: таких як «Автономний опір», «Народна воля», що також проводять дуже багато різних акцій і є досить потужними в Україні. На даний момент я знаю, що вони активно і вдало самоорганізовуються проти незаконних забудівель, ведуть активну профсоюзну боротьбу. В них багато цікавого, я тісно спілкуюся з хлопцями, стежу за їх діяльністю та й просто товаришую…
Вже навіть між ротаціями я часто і довго бував у друзів у Львові, тож Львів знаю непогано та й дуже мені подобається це місто. Таким чином, всі подробиці того, що відбувається в Україні, я знав з перших вуст, бо мої друзі були активними майданівцями.
Початок Майдану я пропустив, приїхав вже після нового року і почав приймати активну участь. Був не лише в Києві, але й в інших містах. Було цікаво спостерігати, як все відбувається і як люди організовуються: коли навіть ті організації, що були ворожими, зійшлися на одному полі заради спільної мети.
Перебуваючи на Майдані, я все одно приїздив у Москву. Одного разу вже навіть будучи у батальйоні, я теж їздив.
А потім постало питання про громадянство. Я вам чесно скажу, це такий великий культурний розрив… Коли ти приїздиш туди і бачиш, як відмінно працює ЗМІ, бо люди, з якими ти спілкувався, політичні активісти – досвідченні та розумні люди, які в принципі повинні об’єктивно сприймати все і враховувати всі точки зору – навіть вони несли повну нісенітницю.

Наприклад, один активіст відсидів у в’язниці три роки за те, що викинув у Севастополі портрет президента, відсидів, як то кажуть, від дзвінка до дзвінка, – і той займає пропутінську позицію, уявляєте? Люди, які боролися проти путінського режиму, зараз ходять і кричать щось там на підтримку «Новоросії». Влада просто хитро скористалася цими політичними активістами, вона просто стала «підкидати їм кістки», а ті радіють та приймають подачки. Їм дозволили займатися набором добровольців на фронт, і ті відправили інтербригаду в Луганську обл. на захист «ЛНР». Ми заздалегідь знали, що вони вороги, тут ніякого відкриття особисто для мене немає, чогось такого я й очікував. Це для звичайних людей ще є якісь відкриття, але не для нас».
Розказуючи про такі речі, Сергій справді нічому не дивується та, мало того, таке відчуття, що він знав наперед про те, що саме так і буде в його країні. Та це й не дивина, бо освічений та розвинений чоловік точно знав, де правда, а де брехня.
«Знаєте, в мене ні на Майдані, ні на війні не було ніяких інцидентів стосовно мого громадянства. Можливо, не до того було, або все якось згладжувалося. Та я вважаю, що конфлікт можливий лише тоді, коли мислиш категоріями. А от вихід з категорії – це коли ти розумієш, що людина є людина, і не важливо, якої вона національності та чим займається. Війна є війна і ми всі робили одну справу.
Спочатку я був в батальйоні «Шахтарськ». Ну багато говорити не буду: воювали, були в Пісках, Мар’їнці, Волновасі, Красногорівці, і в Іловайську були, правда, вийшли ми до котла. Там є немало гідних хлопців, та про всіх так сказати не можу. Після Іловайська підрозділ вийшов і деякий час не брав участі в АТО. Але ж я приїхав сюди воювати, тож я вийшов зі складу батальйону. Деякий час займався волонтерством, доставляв хлопцям допомогу в АТО, в тому числі в ОУН. Так я до них і потрапив. Я подивився, що в хлопців там дисципліна, порядок, сухий закон – це було саме головне, що мене цікавило, і я вирішив залишитися. Це був лютий 2015 року.
Пробув я в ОУНі аж до самого поранення в вересні 2015 року. Ось 13 вересня вже рік, як я отримав поранення. Я був непритомний, коли мене привезли в Селідово, потім Красноармійськ і лише тоді перевели у Дніпропетровськ. От там в реанімації я вже почав приходити до тями. Лише за місяць мені перелили до 10 літрів крові. А взагалі я втратив близько двох літрів крові, то лікар сказав, що мені пощастило вижити. Лікарям я дуже вдячний, вони дуже кваліфіковано надавали допомогу та рятували мене. Загалом я місяців 9 там пробув. Поранення я отримав, коли товариша витягували, неподалік від «сепаратиського» блок-посту. Вони підірвалися, ми йшли їх евакуювати. Ми з товаришем з 93-ї бригади тоді самі потрапили на заміновану територію і підірвалися».
Про те, як отримав поранення, як ампутували ногу, як вчився ставати та ходити на протезі, наш Герой розказує, як про звичайну і стандартну ситуацію. Це цивільним людям важко таке прийняти та усвідомити, а для справжніх воїнів це буденно, бо кожен день вони бачили загибель побратимів чи страшенні поранення, які кардинально міняють їх мислення та ставлення до життя.
«Зараз в мене «проміжний» протез, тобто щось середнє між навчальним та постійним. Треба ще купу всього пройти, всі ці комісії. От і завтра буде комісія МСЕК а тоді вже будуть щось мені оформляти. Але що вони дадуть, в кращому випадку 3-тю групу інвалідності по загальному захворюванню цивільному. «Атошну» вони зробити й дати не можуть, бо в мене немає документів. Не дивлячись на те, що є всі епікризи та документи, що підтверджують, за яких обставин я отримав поранення, ось така нормативно-правова база.
Але я все розумію, раз такий закон, то я не виключення з правил і дива вони зробити не можуть. В законі ж чітко прописано «громадяни України мають право…» а я громадянство так і не отримав, хоча подавав багато разів. Два рази навіть була президентська комісія, та кожного разу через різні причини відмовляли. Крайній раз мені подзвонили і сказали, що мушу надати довідку з РФ про несудимість. А як я її надам? Я навіть в посольство тут не можу звернутися, бо територія посольства РФ не підпорядковується Україні, і що там зі мною можуть зробити, неважко здогадатися.
Навіть якщо брати довідку за дорученням, то поки вона дійде сюди, поки мене запросять на розгляд справи – її термін дії закінчиться, так було у однієї знайомої з Челябінська. Виходить якесь знущання. Бюрократична система обох держав просто зашкалює і її треба перебороти.
В 2014 році президент України виступив із заявою, що він підпише указ про надання громадянства всім іноземцям, які воюють на боці України. А потім почалося, що все не зовсім так, що треба перевіряти. Та перевіряйте, ось є мій батальйон, мої побратими, з якими я воював, є підрозділи з інших бригад, які були разом з нами на бойових і все бачили на власні очі, ну то зробіть запит та взнайте про мене все, що вам потрібно. Але ніхто не хоче цим займатися, бо легше списати проблему на відсутність папірця. Поки в мене тимчасовий вид на проживання на один рік. З ним я можу і працевлаштуватися, і навіть контракт на проходження військової служби підписати. А от якщо тебе поранили то, мовляв «вибач, хлопче, нічим допомогти не можемо».
Ні лікування, ні протезування, ні реабілітація в такому випадку мені не світить, лише за власний рахунок. От де мені взяти кошти хоч на середній, не найвищого класу протез, який коштує від 50 до 70 тисяч? А потім ще оплачувати обслуговування. Знов просити у волонтерів? Та волонтери і так допомагають за всіма напрямками! Та і я не можу весь час просити. Я вважаю, що держава може і має мене забезпечити протезуванням. Але поки що в цьому зацікавлені та допомагають лише небайдужі люди і волонтери, але не держава. Відверто можу сказати, що весь наш батальйон тримається завдяки волонтерській допомозі, та й не тільки наш.
Так, ми хочемо щось змінити, але все впирається в корупцію та бюрократію. Реформи мають починатися з кадрового складу, а не з заміни форми, розумієте. А коли на місцях залишаються старі працівники, в яких налагоджені корупційні канали, то не зміниться нічого». Важко усвідомити, що молодий юнак, втративши ногу на війні за нашу з вами землю, все одно в якійсь мірі виправдовує нашу систему, посилаючись на закони. Він просто спокійно та виважено розставляє все на свої місця.
«Якщо говорити про українську армію, то моя думка, що окрім бюрократії треба міняти саму армійську структуру. Зробити її більш горизонтальною за будовою, як наприклад в Швейцарії. Треба ввести якісь загальні курси для цивільного населення. В нас ніхто не вірить у війну. От в 2014 році не вірили, поки не забрали Крим та зараз ще дві області під питанням. Треба розуміти: поки існує РФ, то і загроза існує.
Наприклад, в Ізраїлі в мене є хороші знайомі, вони військові, так от, у них раз на місяць цивільна людина закидає рюкзак на плечі і йде на стрільби. Треба навчитися переймати досвід інших країн, які добре знають, що таке війна. Потрібно мотивувати добровольців та ініціативних кадрових військових. Я вважаю, що саме таких бійців треба виводити на перший план в реформуванні армії. З них треба формувати батальйони та бригади. Мають бути чіткі та жорсткі критерії відбору і така ж чітка і затверджена програма мотивації. Не потрібно, щоб на фронт відправляли всіх підряд, там не мають знаходитися люди, які не розуміють, що робити, як робити і для чого, а такі питання я там чув не раз.
Будемо відвертими: армії як такої в Україні в 2014 році не було. А якщо порівнювати із сьогоднішнім днем, ситуація почала вирівнюватися. Багато підрозділів вийшли на високий рівень. За такий короткий період часу армія України вийшла на зовсім інший рівень. Зрозуміло, що невоююча армія, сама по собі слабша за ту, котра звикла до війн і в цьому плані РФ вигравала, бо вони завжди брали участь у військових конфліктах, зазвичай ними ж і створених. Вони постійно когось «звільняють, тільки не зрозуміло від кого. Зрозуміло одне – імперія інакше існувати не може». Слухаючи Сергія розумієш, що кожне слово правильне. Що молоде покоління, яке пройшло через війну, точно знає, як треба вчитися захищати свою землю.
«Мій батальйон на даний час не легалізований, але все одно знаходиться на передовій. Якась частина батальйону вийшла зі складу і увійшла під керівництво 81-ї бригади, частина – до 93-ї бригади. Вони просто стали складовими цих бригад, бо неможливо зберегти самобутність підрозділу, знаходячись в армійській системі. Та можу сказати з впевненістю, що я дуже задоволений, що потрапив саме в цей батальйон. Боєздатний підрозділ, який досить вдало виконував бойові завдання.
Насправді в добровольчих батальйонах нерідко зустрічаються і кадрові офіцери. І я таких знаю і поважаю. Для мене саме головне, щоб був порядок та дисципліна, це краще тебе організовує і воюєш тоді краще.
Війна – це ж ти не просто приїхав і стріляєш, для мене ця війна – впевненість в тому, що я все роблю правильно. Я воюю не тому, що хочу адреналіну чи ще щось, а тому, що є речі, які не відповідають моєму світогляду. Ця війна не може бути мені чужою, бо я на ній був. Шкода, що не всі усвідомлюють масштаби цього конфлікту, особливо самі українці. Вони чомусь думають, що весь світ за нами стежить і переживає, насправді це не так, всім однаково, і це правда. В світі є ще маса конфліктів, про які ми навіть не чули, не тільки в Україні війна».
«Великої різниці між українцями та росіянами особисто я не бачу. Для мене всі люди однакові. Я вже зазначав, що не мислю категоріями. То сказати, що бачу якусь кардинальну відмінність, не можу. Для мене такого немає».
Ми вирішили поцікавитись походженням прапора, під яким фотографувався Сергій, і ось що він нам розповів.
«Вольниця» – це організація, до складу якої я входив. «Автономний опір» в Україні і «Вольниця» в РФ – це одна й та сама організація. Ми керувалися однаковими поглядами та мали спільний вектор руху. На даний момент «Вольниці» вже немає та мої погляди жодним чином не змінилися»
«Якщо говорити про плани на майбутнє, то важко щось будувати, коли ти залежиш від папірців. В мене саме так і виходить, що зараз все залежить від того, чи отримаю я громадянство і як швидко я зможу отримати новий протез та звикнутися з ним. Я вже думав про це: якщо все вийде, то хочу повернутися на передову. Звичайно, що це вже не буде так, як раніше, але я можу працювати в аеророзвідці, тим більше навички та знання в цьому напрямку маю. Якщо не вийде повернутися, то буду тут навчатися і працювати. Все залежить від того, як буде розгортатися подальша ситуація на сході. Тоді і буду приймати рішення.
В Україні мені добре, але я не відкидаю думки, що колись повернуся в РФ. Насправді мені не важливо де жити, я абсолютний космополіт, людині не потрібно себе прив’язувати до якогось одно місця, людина може жити там, де їй добре. Так, в мене там залишилися рідні. Та ми дуже часто спілкуємося і відстань не є проблемою. Політичних питань ми не займаємо, говоримо виключно про особисті справи, побут і т.д. Вони ж взагалі не знали, що я на війні, аж до мого поранення. Я казав їм, що працюю на фермі у Запоріжжі. Дізналися вони десь через місяць після мого поранення, коли інформацію про мене почали виносити на широкий загал. На подив, вони сприйняли спокійно. От у цьому плані вони в мене феноменальні. Якби я був вдома, то мене б запиляли… – посміхається. – А от коли зі мною щось ставалося, то родина завжди підтримувала і була на моєму боці. Мама навіть приїздила до мене в Дніпропетровськ. Вона в мене аполітична, можливо, це і добре, але якби вона займала позицію за Україну, я був би радий. Я знаю, що багато сімей розвалилося, батьки здавали своїх дітей в ФСБ за їх політичні погляди, я радий, що в моїй родині такого немає.
Ще мені дуже подобається українська мова, я розумію її але поки не розмовляю. Хоча в планах є почати розмовляти українською. Та найголовніше, щоб скоріше закінчилася війна з позитивним результатом для України а її громадяни мали свою чітку і стійку позицію, яка приведе цю країну до процвітання».
Історію героя англійською мовою можна прочитати тут.
.

Рейтинг: 
0
No votes yet

Заметка

Болид Лада Гранта Кап разрабатывался специально для чемпионата России RPC. Его официальное представление публике состоялось в начале лета 2011 года. Тогда же состоялись и первые заезды.

При создании внешности автомобиля за основу была взята стандартная модель. Однако она была пополнена всей необходимой атрибутикой: широкие колёсные арки...